Протягом усієї історії літератури дослідники зверталися до вивчення простору в тексті. Існує декілька визначень пов’язаних із художнім простором, наприклад таких як: простір літератури та простір в літературі як частина часопростору (хронотопу) літературного тексту. «Художня творчість завжди має простір реалізації, окреслений об’єктами зображення та способом буття літератури у суспільстві (…) Відповідно, простір літератури включає все, що людина сприймає, знає і відчуває. У ньому не існує заборонених тем і художніх форм їх відображення, на відміну від настанов нормативної поетики» [3]. Літературознавче дослідження простору в тексті є завжди актуальним, оскільки простір може виконувати широкий спектр функцій: бути частиною історичного тла подій, символічно відображати стан персонажів, сигналізувати про наближення певних подій у сюжеті або вказувати на підтекстові або метатекстові елементи, бути інструментарієм референсів, тощо. Відомо, що, як зазначає П. Білоус : «В освоєнні просторових параметрів дійсності література поступається іншим видам мистецтва, оскільки письменник змушений відтворити те, що вмить відкрилося зору, повільно, послідовно (пейзаж, портрет). Зате література переважає інші види мистецтва здатністю швидко в уяві переноситися з одного місця в інше, переходити від однієї картини до іншої» [2]. Часто простір в літературному тексті загострює відчуття реципієнта від прочитаного, окреслює яскраві образи, що залишаються у пам’яті, адже «час і простір художнього твору мають суб’єктивну природу та реалізуються у свідомості автора, персонажів і читача літературного тексту» [5]. Іноді серед публіки можна почути про Париж Гюго, Лондон Діккенса або Нью-Йорк Фіцджеральда. Ці простори та письменники / їхні літературні тексти близько засоційовано, що породжує певне бачення локацій мистецтвом або маскультом: літературою, живописом, кінематографом тощо. На базі цих культурно-мистецьких артефактів не тільки створюються екскурсійні маршрути, але й конструюються міські міфи та легенди.
