Після здобуття Україною незалежності, феномен українського модернізму опинився у полі пильної уваги дослідників. І це не випадково, адже саме він лишився тією перехідною ланкою, через яку, здавалося, можна було відновити втрачений за семидесятиліття радянської влади, зв'язок України з європейською та світовою культурою. Піонеркою цих досліджень виступила іще в 90-х роках минулого століття С.Павличко з книжкою «Дискурс модернізму в українській літературі». В цілому висновок її ґрунтовної праці був невтішним: український модернізм так, по суті, і не відбувся, не зміг подолати народницькі та українофільській стереотипи ні на початку минулого століття, ні в 20-х, ні в 30-х роках. Натомість, інша відома дослідниця, Т.Гундорова, у монографії «ПроЯвлення слова: Дискурсія раннього українського модернізму» займає швидше апологетичну позицію на засадах постмодерної методології, якою вона послуговується в своєму дослідженні, зазначаючи, що модернізм з вираженим національним (або навіть націоналістичним) спрямуванням, який мав місце в Україні також має право на існування в ряду інших різновидів модернізму (або «модернізмів»), що взагалі важко піддаються будь-якій класифікації. Загалом подальші дослідження здійснювалися вцілому під гаслом «виправдання» українського модернізму саме як виразно українського, себто такого, що має яскраві національні риси, зокрема, можна звернути увагу на дослідження Л.Демської-Будзуляк «Драма свободи в модернізмі: Пророчі голоси драматургії Лесі Українки», М.Наєнка «Франко: тяжіння до модернізму», В.Агєєвої «Апологія модерну. Обрис ХХ віку».